Чарльз Буковскі 2.0 — сухий блекаут. Оповідання.

Червень двадцять шостого видавлював із цього міста останні соки. Блекаут. Знову. Я сидів на ліжку в трусах. У горлі пересохло. Баби не було. Хотілося пити. Ні, не воду. Я вдарив по клавішах.

OFFICEPLANKTON презентує штучне оповідання. Це не оригінальна розповідь. Текст був створений штучним інтелектом. Бук мій улюблений письменник і його пригод дуже не вистачає. Але сьогодні він з нами. Чарльз Буковскі живе в Україні. Грошей нема, баби нема, та ще й блекаут.

Спека стояла така, наче хтось розігрів гігантську брудну пательню і притиснув її прямо до моєї лисини. Червень двадцять шостого видавлював із цього міста останні соки. Я сидів на ліжку в трусах, які пам’ятали ще найкращі часи в Лос-Анджелесі, і дивився на стелю. Стеля мовчала. Вона завжди мовчить, коли вимикають світло.

Блекаут. Знову. Кондиціонер здох із тужливим хрипом години чотири тому. Разом із ним здохла й остання надія на цивілізацію. Мій старий пес лежав біля ніг, важко дихав і дивився на мене так, наче це я особисто розбомбив трансформаторну підстанцію.

— Вибач, друже, — бовкнув я в порожнечу. — Генератора в нас немає. Письменники не заробляють на генератори, якщо вони не пишуть детективне лайно для домогосподарок.

У горлі пересохло так, що я міг би проковтнути пачку наждачного паперу і не помітити. Хотілося пити. Ні, не воду. Вода — для риб і чиновників. Мені потрібне було щось, що змило б цей липкий жах і тугу за минулим, щось міцне, що горить у шлунку, як чисте паливо. Але був уже вечір. Комендантська година наближалася, як неминучий рак, а сухий закон чи ці їхні воєнні обмеження на продаж алкоголю закривали всі крани після певної години. Я запізнився. Знову запізнився на це свято життя. У цій країні ти можеш дістати артилерійський снаряд, якщо маєш зв’язки, але спробуй купити пляшку доброго віскі після дев’ятої вечора — і ти відчуєш себе останнім злочинцем.

Баби теж не було. Яка нормальна жінка прийде до старого бурчуна в темну, гарячу квартиру, де тхне собакою, дешевим тютюном і відчаєм? Сучасні тутешні дівчата стали жорсткими, як кремінь. Війна випалила з них усю цю романтичну дурість. Вони волонтерять, тягають дрони, збирають на танки і дивляться крізь таких, як я, наче ми — просто тіні на стіні. Мені не було чого їм запропонувати, окрім кількох рядків ламаного тексту і порожньої літрової банки з-під огірків.

Раптом десь далеко за вікном бухнуло. Один раз. Другий. ППО. Метал ловив метал у гарячому нічному небі. Пес навіть не підвів голови — звик. Ми всі звикли. Це став новий фоновий шум нашого безглуздого існування, заміна джазу та гуркоту автострад.

Я підвівся, підійшов до столу. У темряві намацав свічку, чиркнув сірником. Вогник затремтів, кидаючи довгі потворні тіні на папір. Стара друкарська машинка чекала. Їй було начхати на графіки відключень, на відсутність інтернету і на те, що в магазині навпроти закінчилося пиво. Вона вимагала жертвоприношення.

Я сів, заніс пальці над клавішами. Навколо була темрява, спека і війна. Але поки в мене залишався цей папір і шматок стрічки, я все ще міг плюнути в обличчя цьому світу.

Я вдарив по клавішах. Звук був схожий на постріл. Шоу тривало, навіть якщо глядачі сиділи в підвалах.